Студентські відгуки

У той момент, коли погляди десятків дітей були прикуті до мене, під звуки збуджених викриків «З прийдешнім святом Вас, щастя, здоров’я!», «Ми будемо Вас чекати!», «Приходьте в гості!» я вийшла з класу.
Чотирма тижнями раніше…
– Ні, ні, ні, ні, ні… Цього не може бути! Тільки не зараз! Я ж ніколи не хворію! Чому саме тепер?! Чудово! Завтра перший день практики, а я застрягну в селі з температурою 39! Це жахливо, взагалі, все жахливо! Не встигла оговтатися від дитячого табору, тепер ще й у школу йти…
Понеділок 5 лютого, 10:00. Кафедра іноземних мов Технічного багатопрофільного ліцею з загальноосвітніми класами імені Артема Мазура:
– Дівчата, ми з Настею будемо відпочивати цілих чотири тижні, знайомтеся, наші практикантки: Іра і Люба – студентки Хмельницького національного університету, де навчаються за спеціальністю «Слов’янські мови і літератури (переклад включно), перша – польська»! Ви хочете посидіти на уроках?
Звісно, що ми хотіли, більше того, нам це потрібно було. Ірина Анатоліївна бере підручники, я їй допомагаю, і ми йдемо в бібліотеку на урок до 7–А класу. У коридорі всі вітаються із вчителькою, а я відчуваю себе пустим місцем, сама не розумію, чому це відчуття таке сильне.
– Dzień dobry! Proszę siadać! Zacznijmy od pracy domowej...
«Супер, увесь урок потрібно проводити польською, а що, як я не зможу? Заспокойся! Заспокойся! Записуй усе, запам’ятовуй усе!» І так 5 спостережень.
Уже в середу я проводила свій перший урок! І все пройшло добре, зовсім не так страшно, як я думала. Шості класи – найкращі класи у світі! Та все ж перший тиждень був надзвичайно важким, не раз з’являлося бажання все покинути. Так ретельно, як до проведення уроків, я мало до чого готувалася у своєму житті. Було дуже страшно схибити, адже за всім спостерігала мій керівник практики від школи. Майже всі учні сприймають мене як належне, і це дуже приємно. Проте одній учениці я явно не припала до душі, їхній урок був щочетверга, і я зненавиділа четверги.
Другий тиждень: 8 уроків у п’ятих, шостих і сьомих класах. Загалом, як пізніше виявилося, я провела 22 (!) уроки з польської мови, якби не карантин на третьому тижні моєї практики, їх було б – аж страшно уявити! – більше тридцяти! Отже, все йде так, як і повинно йти: на уроках ми читаємо, говоримо, пишемо і слухаємо; граємо ігри, переважно «Снігову кулю» і «Зламаний телефон»; дивимося відео і слухаємо пісні. Моє око сіпається, учні це зауважують, жаліють мене.
Останній тиждень: депресія змінилася на щось наближене до щастя! У п’ятницю ми проводимо відкритий захід із 6–В класом «Bitwa pór roku!» і відкриті уроки в 5 класах. Дуже приємно повідомляти дітям новину про те, що це наш останній урок і чути у відповідь, що вони не хочуть, щоб я йшла. Приємніше, що після почутої новини поведінка не псується і всі завдання діти виконують сумлінно. Діти звикли до мене, а я до них. Я їх полюбила, та попередній досвід говорить: треба тікати, доки не пізно! У четвер мені вдалося налагодити стосунки з ученицею, якій я не подобалася. Що ж, хоч тут ворогів собі не нажила, дякувати Богу! Вже не почуваю себе ніким, зі мною також вітаються і спілкуються в коридорах школи. Я вже не проти працювати вчителькою. Але внутрішній голос благає тікати. У п’ятницю більш-менш вдало провела захід, уроки і таки втекла.
Втекла, щоб невдовзі знову повернутися.
Наступного тижня прийшла почути оцінку своєї роботи від Ірини Анатоліївни, також випускниці ХНУ (спеціальність – вчитель української мови і літератури, зарубіжної літератури та польської мови). Завітала на урок до одного з улюблених шостих класів… Не досиділа до закінчення, змушена була піти, щоб, можливо, колись іще раз повернутися.
І ось у той момент, коли погляди десятків дітей були прикуті до мене, під звуки збуджених кигуків «Із прийдешнім святом Вас, щастя, здоров’я!», «Ми будемо Вас чекати!», «Приходьте в гості!» я вийшла з класу.


Морозного зимового дня з невеликим острахом та все ж у передчутті чогось цікавого я все ближче підходила до Хмельницької спеціалізованої загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 29. Одразу ж у думках з’явилися спогади з дитинства, коли я з великим ранцем за плечима вперше йшла до незвіданого тоді для мене місця. І от я теж йду сюди, але вже у ролі вчителя. Як хвилююче… Ззовні школа зовсім не відрізнялась від моєї рідної. Проте всередині…. Всі ці заплутані коридори… Я наче потрапила до хитромудрого лабіринту. І ось нарешті з третьої спроби та з допомогою технічки я все ж таки знайшла кабінет директора. Далі мене спрямували до вчительської познайомитися з моїм керівником практики. І яке ж буле моє здивування, коли мене зустріли цілих три викладачки польської мови. Причому вони усі також навчалися в моїй Альма-матер – у Хмельницькому національному університеті! Трохи позгадувавши про виш, мої наставниці почали знайомити мене з календарним плануванням, розкладом на лютий. На моє здивування, польська викладалася з п’ятого по дев’ятий клас включно і всі учні забезпечені підручниками.
Протягом першого тижня моєї практики я мала тільки спостерігати за уроками. Хоча, незважаючи на це, я хвилювалася, неначе сама буду проводити урок. І ось першим я спостерігала за восьмим класом. Зайшовши, сіла за останню парту і одразу ж відчула на собі зацікавлені погляди дітей. І так було з кожним класом. На мене дивилися, як на якесь невідоме створіння. Можливо, діти так завжди реагують на незнайомців. Хоча, коли мне представляли як учительку, їхня реакція була ще менш зрозумілою, погляди ще більш здивованими. Та це був тільки початок.
Наступного тижня я вже мала проводити уроки сама. Я перечитувала книжки, підбирала матеріали, шукала цікаві завдання, відео. Потім писала конспекти уроків. І це все дуже мені подобалося. Проте на реальному уроці все виявилося набагато складніше. Перший мій досвід був не досить вдалим. І я зрозуміла, що:

1. Сорок п’ять хвилин – це не так уже й багато. Потрібно завжди контролювати час і якнайстисліше пояснювати матеріал.
2. Багато завдань, навіть цікавих, – це неефективно.
3. Бажано опитувати усіх дітей.
4. Слід послуговуватися відносно легкими фразами, щоб діти зрозуміли, адже урок ведеться повністю польською мовою. Якщо ж бачиш нерозуміння в очах дітей, одразу ж переклади або ще раз повтори завдання чи фразу.
5. Не можна одразу пізнати усіх дітей, треба робити це поступово. Крім проведення уроків, я повинна була виконувати функції класного керівника. І це було найважче в моїй практиці. Під час виховної години, метою якої й було ознайомлення з класом та визначення індивідуальних особливостей кожного, я познайомилася з моїм улюбленим 6-Г класом. І незважаючи на велику різницю у віці, я все ж знайшла з ними багато спільного. Нам подобаються однакові фільми, книги і навіть музика. І тому, порадившись з учнями, ми зупинились на книгах відомої фентезі письменниці Джоан Роулінг. Діти відчули себе учнями школи магії Хогвардсу. Було приємно чути: «А коли ви ще до нас прийдете?».
Закінчилася моя практика теплими обіймами. У цей момент я відчула, що всього лиш заради однієї цієї мити я хочу бути вчителем. Хоча через карантин моя практика була дещо коротшою в часі, я вдячна усім викладачам школи, дітям, дирекції за теплий прийом. І я впевнена, що правильно вибрала професію. Я лише вкотре переконалася в цьому.


Ложа Чародеек поручила мне необычное задание. Необходимо научить грамоте невежественных гоблинов, маленьких, но опасных существ, в чьих жилах кровь смешана с шалостью. Был у них необычный дар: они любого могли свести с ума за очень короткий срок. Что ж. Нелегкое задание.
Получив направление, я отправилась в Цитадель. Мне нужно было получить разрешение. Директор, Последний из Хранителей, любезно мне его дал.
Далее я встретилась с Высшей Эльфийкой, что была закреплена за этим кланом гоблинов. Она-то и стала моей наставницей. Поведала мне все меры предосторожности и вручила книгу заклинаний, написанную на языке древних. Я начала готовиться. Готовиться к худшему.
И так, мой первый день. Путь до Цитадели тяжел и опасен. Сквозь темный лес ужасов и снежные пустыни, кишащие страшными тварями. Но это было не самое страшное и с этим я справилась. Спрыгнув с Единорога, я быстро застучала каблуками по ступеням Цитадели.
На входе меня встретила безразличным взглядом древняя троллиха, чье кресло, за долгие годы работа здесь, давно уже приняло форму ее тела. Разузнав у нее месторасположение нужного мне кабинета, я не стала задерживаться.
Подойдя к двери я услышала, что из кабинета доносятся страшные вопли, душераздирающие крики, визги, что заставляют кровь застывать в жилах. Сколько же их, подумала я. Сотни? Тысячи? Да там целая орда! Я глубоко вдохнула, набралась смелости и отворила дверь.
Их было всего 18. Они уставили на меня свои маленькие любопытные глазки. Тишина длилась недолго. Спустя минуту, они вновь вернулись к своим скверным делам, потеряв ко мне всяческий интерес. И снова начались грохотания, сводившие с ума Лишь Высшая Эльфийка, зашедшая в кабинет, одним жестом руки заставила их успокоиться. Так они узнали, кто я такая и какое мое предназначение в стенах этой Цитадели. Вначале глаза их загорелись лёгонькой искрой злорадства. Они ожидали легкой добычи. Пришлось их разочаровать. Живьем я им не дамся.
И так, мы начали урок. Язык древних не давался им легко, но иного выбора у них не было. Вновь и вновь они напрягали свои мордашки в попытках воспроизвести хоть один звук без ошибок. С каждой фразой на меня находила усталость, а на их лицах все больше читалась беспомощность. Звонок. Хвала Богам – конец урока.. Мы славно поработали. Черта пройдена успешно. Самое трудное позади. Теперь в моих руках была уверенность и готовность идти до конца. Теперь я их не боюсь. В последующих же уроках мы с помощью интереса и заклинания тишины добивались необычайных результатов. Они работали. Я была довольна. Иногда самые шаловливые гоблины уж слишком задиристо себя вели. Тогда вмешивалась Высшая Эльфийка. Но это требовалось с каждым уроком все реже и реже. Маленькие гоблины привязались ко мне, а я к ним. Потому мне было интересно их учить, а им интересно меня слушать.
Расставаться была грустно, но это был хороший урок для нас всех. С легкой душой и чистой совестью я покинула замок. В лицо мне хлынул чистый морозный ветер, с ветки сорвалась птица, как же спокойно…
Тишину прорезал резкий неприятный звук… Я открыла глаза. Это был будильник. 7 утра. Время собираться на практику в школу. Сегодня мой первый день…


Робота, пов’язана з викладанням, завжди вважалася дуже складною, але водночас поважною діяльністю. Дуже точно про вчителя писав відомий поет Саймон Соловейчик, слова якого я взяла епіграфом до свого оповідання:

«Він актор, але його глядачі і слухачі не аплодують йому. Він скульптор, але його роботи ніхто не бачить. Він лікар, але його пацієнти рідко дякують за лікування та не завжди бажають лікуватися. Де ж йому взяти сили для щоденного натхнення? Тільки в самому собі, тільки у свідомості величі своєї справи».

Як же швидко летять роки! Маленька дівчинка, яка начебто ще зовсім недавно вбиралася в образ учителя і, вишикувавши в ряд ляльок, проводила уроки, зараз уже переступає поріг школи зі званням справжнього вчителя, нехай практиканта, та все ж людини, яка несе учням знання.
Як ви зрозуміли, мова йде про мене, а тому продовжу розповідь від свого імені. Буду відвертою. Усвідомлення того, що потрібно проходити шкільну практику, мене абсолютно не пригнічувало. Проведений із дітьми час завжди наповнює мене позитивними та щирими емоціями, занурює в світ розваг та дарує піднесений настрій. І тому я, навпаки, вбачала в цьому цікаву пригоду, інший світ і свіжий подих, словом – повна райдужна свобода від одноманітності. Та вже увійшовши в ті нові, відкриті для мене двері Хмельницького технологічного багатопрофільного ліцею ім. Артема Мазура, я з кожним кроком почала переконуватися в тому, що це, насамперед, велика відповідальність та клопітка праця. Та про це згодом. Розповім, як же починалася моя пригода.
Згадую з посмішкою той ранок, коли в перший день практики ми з Любою, прямуючи до школи, ділилися своїми думками та емоціями. А вони в нас які тільки не були: якийсь незрозумілий острах ховався за посмішками, то ми губилися в здогадках, що ж на нас чекає, то іронічно вправляли себе в рамку вчителя, та все ж, такі невпевнені, закутані в морозний день, із наплічниками, ми більше були схожі на учнів. Та, зрештою, ми були на місці і нас дуже люб’язно прийняли наші керівники. З цього моменту і розпочалася наша спільна діяльність.
Перші два дні я ознайомлювалася з організацією навчально-виховної діяльності та спостерігала за уроками польської мови, які проводила Анастасія Валеріївна – мій керівник практики. Вона ділилася зі мною досвідом, давала поради та настанови. Я запам’ятовувала методи і прийоми, які було застосовано під час занять, техніку проведення уроку та структуру, брала до уваги підхід і ставлення вчительки до учнів, яких не так вже легко вгамувати і зосередити їхню увагу на вивчені теми. Я вже з хвилюванням розуміла, що переді мною стоїть важлива місія. І тоді моя пригода стала для мене, швидше за все, своєрідним випробуванням.
– А чи впораюсь я з цим завданням? Чи сприймуть мене учні? Чи завоюю їхню увагу? – охоплювали дивні сумніви, яким я водночас перечила: – А чому ні? Я впораюся, головне – бути впевненою в собі. Трішки зусиль, старань – і все вдасться.
І вже на третій день практики, підготувавшись як слід до уроків, повна сил та енергії, я йду в шкільні класи за вміннями та досвідом і водночас несу учням знання. Спочатку мені не все вдавалося, та я брала до уваги свої помилки та намагалася їх виправити, і з кожним днем мені все краще вдавалося впоратися із завданнями. Пригода ставала цікавішою. Я почала звикати до бешкетників із зацікавленими та допитливими поглядами, із яких я черпала натхнення. Мені хотілося якомога більше навчитися і, звичайно, навчити чогось дітей. Зробити уроки насиченими, цікавими та зрозумілими.
У школі мені і знадобилися знання, здобуті в Хмельницькому національному університеті: як конспекти писати, які методи та прийоми використовувати. Наприклад, без таких методів, як розповідь, пояснення, бесіда, вправи, ілюстрація, не пройшов жоден урок. А так як я проводила уроки в 5, 6, 7 класах, яких уже не зацікавиш стандартним уроком, то не обійтися було і без інтерактивних методів, таких як гра, перегляд відео, пісня, робота в групах. Власне, з підготовкою до уроків проблем не виникало, інформації та вправ в інтернеті та підручниках хоч відбавляй, аби тільки встигнути все за урок. До речі, скажу по секрету, що це була одна з моїх помилок на перших уроках, які проводила. Настільки хотілось, щоб діти зрозуміли матеріал, що нову тему пояснювала детально, чітко і без поспіху, тому не вистачало часу на закріплення матеріалу. Та, як кажуть, на помилках вчимося. Провівши 19 уроків, я таки багато чого навчилася.
Згодом я вже впевнено почувала себе на місці вчителя, і учні мене сприймали відповідно, що додавало впевненості й натхнення, бо ж попереду було заплановано ще кілька пригод. Об’єднавши зусилля з Любою, ми придумали, організували та провели виховний захід із 6–В класом у вигляді турніру на тему «Bitwa pór roku». Фінальним акордом практики був відкритий урок у 5–В класі.
Ось пригода і закінчилась. Для мене це був цінний досвід та ще один доказ того, яка нелегка та виснажлива праця вчителя. Не знаю, як складеться моє майбутнє, буду я вчителем чи ні, та все ж я не шкодую, що мала можливість ним побути.


Я Вам пишу. Мовчать несила.
Від почуттів душа бринить.
Раніше зовсім я не сміла.
Віддатись їм хоча б на мить.

А нині не ходжу – літаю.
Єство зринає в небеса.
Все до дрібниць я помічаю.
Навколо розквіта краса.

Я так давно момент чекала,
Повірте. Важко описать.
Бо страх спочатку наче хвиля,
В душі хотів все шторм зривать.

Та не хвилюйтесь, не хвилюйтесь милий!
Мене ніхто не ображав.
Для мене то був час щасливий,
Кожен любив та поважав.

Ми так трудились, наче бджілки ,
Для них знання було як мед.
Вони ставали як розквітлі гілки.
І впевнено ішли вперед.

Ви знаєте? Хотілось час у школі зупинити.
І крейду ще до рук узять.
Сльозинки навіть не зронити.
І в клас до них ще знову завітать.


Я практику проходила в «Гармонії»
І це все, звісно, без іронії!
Сподобалось мені там дуже!
Запам’ятай, шановний друже:
Важко в навчанні – легко в бою!
Я зрозуміла: дітей дуже люблю!

Вони всі гарні, щирі,
Жили ми з ними у мирі,
Вони є дружній, спритний клас,

Допомагають повсякчас.
За ними буду дуже сумувати,
Бо знаю, є нам що згадати.


2 березня 2018 року на вулиці холодна, морозна зима, яскраво світить сонце, але не гріє, дерева вкриті білим снігом. Я стою в класі, навколо мене бігають, веселяться діти. Неголосно грає музика, дуже затишна атмосфера. Здається, нічого не передбачає біди, але виникає питання: що відбувається, як я сюди потрапила? І взагалі, де я? Що це за клас?
Не встигла я оговтатися, як відчула на своєму плечі чиюсь руку та почула слова:
– Віко, ти готова? Вже пора розпочинати.
Я обертаюся і бачу перед собою знайоме обличчя: це моя одногрупниця. І вмить мені стало легше, я відчула, що я не одна. Мої думки стали яснішими, паніка поступово відходила, я почала розуміти, що я у школі, зі знайомою мені людиною. Що ж, хоч щось прояснилося. Але все одно в голові крутиться питання: що трапилось? Чому я не пам’ятаю, як опинилася в школі та до чого я повинна бути готовою?
Раптом у вікно яскраво засвітило сонце, і від такого яскравого світла в моїй голові з’явилися хаотичні картинки. Важко щось зрозуміти. У голові постійно дата 5 лютого.
5 лютого.
Це був перший день моєї практики. Я прийшла у школу (ЗОШ № 24 м. Хмельницький), знайшла викладача польської мови, ми з нею познайомилися. Я повідомила їй мету свого приходу. Продзвонив дзвінок. Ми увійшли до класу. Вчителька представила мене учням, я сіла за останню парту і спостерігала за уроком. Учителька пояснювала дітям новий матеріал, вони читали текст, виписували нові слова. Я робила для себе нотатки.
Раптом усе змінилося, я знову опинилася в тій самій класній кімнаті, що й хвилину тому. Біля мене стоїть одногрупниця, здивовано дивиться на мене і не розуміє, що зі мною відбувається. Потім запитала, чи зі мною все гаразд? Так, усе гаразд, але мені потрібно декілька хвилин. Я вийшла, а точніше, вибігла з класу. Я вирішила пройтися, вмитися холодною водою, вдихнути свіжого повітря та спробувати з’ясувати, що трапилося, чому я не пам’ятаю подій останнього місяця. Раніше такого не було, це дуже мене налякало.
Не встигла я все обміркувати, як знову бачу дивні видіння, але чітко розумію, що вже не спостерігаю, а викладаю.
8 лютого.
День, коли я вперше відчула себе вчителем. Перший мій урок. Я відчуваю страх, паніку, у горлі пересохло, важко дихати. Паніка повністю опанувала мною. Але дороги назад немає. Я захожу в клас, а там шумно, бігають діти, голосно грає музика. Діти не звертають на мене ніякої уваги, вони просто мене не помітили. І тут лунає дзвінок, учні вгамувалися і нарешті побачили, що в класі стороння людина. У їхніх очах я побачила неспокійний подив, вони не розуміють, що відбувається, але я вирішила не втрачати часу та пояснити, що я їхній новий учитель і викладатиму протягом місяця в них польську мову. Ми познайомилися та розпочали урок. Урок проходив спокійно, ми вивчали нові слова (назви професій), опрацювали граматику (відмінювання прикметників) та виконували вправи для закріплення знань. Наприкінці уроку в очах дітей, замість страху та недовіри, я бачила зацікавленість і радість. І мій страх відійшов, я була щаслива.
2 березня
Я знову повернулася в реальність. Намагаюся скласти все в одну картину. І ось що виходить: 5 лютого я прийшла в школу, протягом трьох днів спостерігала за роботою вчителя, 8 лютого я провела перший урок. Далі з’являлися нечіткі епізоди: зовсім інші класи та діти. Отже, я проводила уроки в інших класах… Але оскільки про них немає чітких спогадів, напевно, все проходило добре, без курйозних ситуацій. А що ж було далі?
Саме в цей момент я чую розмову двох учнів:
– Чим ти займався на карантині?
– Та я на цілий тиждень поїхав до бабусі.
Ну ось і весь пазл майже зібраний, залишилося з’ясувати, що трапилося, чому спогади приходять до мене частково. Я вирішила запитати в Альони (моєї одногрупниці), можливо, вона допоможе мені зрозуміти, що відбувається. Я вирушила до класної кімнати. Не встигла зайти, а Альона запитує:
– Віко, з тобою точно все гаразд? Ти не сильно вдарилася головою, коли ми спускалися біля школи, ти дуже дивно виглядаєш.
І в цей момент мені стало дуже смішно. Вона мені все розповіла. І тепер все стало на свої місця. Мій пазл склався. Я зібралася з думками і була готова розпочинати наш захід.
Ну, що, починаємо?
Ми провели квест, діти були в захоплені, із задоволенням виконували завдання. Усі почувалися щасливими. Я отримала незабутні враження, ніби знову опинилася в дитинстві.
P.S. Будьте обережні, коли на вулиці ожеледиця!!!


«Люба мамо! Пишу тобі з далекого Харкова. У мене все добре, живу спокійно. Насолоджуюсь цим спокоєм доки є час, бо чекає мене мамо… Невідомість! Ти не хвилюйся за мене, мамо, не надривай серце, бо моїх хвилювань вистачить для двох, або навіть трьох сердець! Ти свариш подумки мене, що я ходжу навкруги і не кажу тобі найголовнішого. Все скажу, мамо, все розкажу! Ти не повіриш, але так склалися обставини, що твоя єдина ріднесенька донечка повертається до школи (поки що лише на практику, передбаченою навчальним планом у нашому виші, у Хмельницькому національному університеті). Не до своєї рідної, а до Харківської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів №70 Харківської міської ради Харківської області. Буду вчити дітей російської мови, мамо. Вчити і виховувати. Сьогодні я вирішали завітати до цієї школи і познайомитися з нею трохи ближче, хоча до офіціального початку практики ще декілька днів. Я прокинулась у бойовому настрої, мені були гори до плечей та море до колін, я прагнула цієї пригоди, цієї неминучої події. Зранку я навіть перестала дивитися на практику з острахом, настільки я була готова, мамо.
І от переді мною школа. Увійшла. З порогу отримала емоційне зауваження прибиральниці – не мала змінного взуття. Вона думала, що я учениця. Далі я зробила два кроки до кабінету директора, зайшла. Секретарка одразу дала зрозуміти, що мені тут не раді. Потім я піднялася до вчительки. Познайомилися. Валентина Іванівна зустріла мене привітно, але трошки із сумом в очах. Взяла у неї розклад уроків – серце стало! 36 годин навантаження! Я їй розповіла про свій план практики, вона сумно зі всім погодилася, і ми попрощалися. І от, матусю, вийшла я зі школи – ані сил, ані рішучості, ані відваги як і не було. Без нетерпіння чекаю наступного тижня… Але не край серця, мамо! Все буде добре, я тобі обіцяю. До наступного листа, кохана.
Цілую, твоя Надійка»
«Вітаю, мамо. От і проминули три такі нелегкі і незабутні тижні. Вибач мені, матусю, що так довго не писала, бо писала я плани-конспекти до уроків… А провела я їх аж 24. Знаю, що з нетерпінням чекаєш на мій лист, а я охоче його пишу. Пишу – і серце моє палає, як хочу до тебе пригорнутися. Але згодом, мамо, згодом. Розповім тобі краще про школу. Перший тиждень я уроків не вела, а тільки спостерігала. Спостерігала за різними класами, за роботою вчительки, за особливостями проведення уроків у різних класах. Зрозуміла я, що найдієвішим прийомом виховання учнів Валентина Іванівна визнала прийом покарання. Мені буде важко, адже діти вже звикли до такої лінії поведінки. Тиждень спостереження проминув швидко.
Підійшла черга і мені вийти на сцену. Перший урок був у 7–Б класі. У неспокійному класі. У класі, де 33 учні. Бойове хрещення. Через те, що я підібрала недоцільні вправи і прийоми навчання, урок пройшов невдало. Висновки я зробила, але руки підняти не змогла. Учні не звикли до інтерактиву в навчанні, а вчителька, коли ми планували урок, наполегливо радила не використовувати такі вправи і дидактичні ігри. До речі, мамо, вона була присутня на кожному (!) моєму уроці. Тому уроки у п’ятих, шостих, сьомих, дев’ятих класах я проводила майже однакові залежно від типу уроку. Актуалізація опорних знань – розповідь – вправи на узагальнення знань, вправи з підручником, вправи біля дошки – домашнє завдання. Але декілька інтерактивних вправ та ігор мені все ж вдалося впровадити, чому я навіть трошки зраділа. Ні, матусю, не думай, що все було так сумно! Твоїй донечці є чим тебе потішити! Подивись, що мені подарувала учениця 9 класу. Це мій портрет. З 9 класом мені було дуже легко працювати, незважаючи на те, що в класі їх 35.
Тільки з тобою можу бути відвертою і чесною, матусю. Я віддавала багато енергії, я була втомлена, як ніколи раніше, за ці два тижні проведення уроків та підготовки до них. Я не мала сил написати тобі, мамо, я перед тобою дуже винна. Але зізнаюся чесно, шкільне життя несамовите. Воно як інша планета, на яку ти, як Ніл Армстронг, потрапляєш щодня і забуваєш про всі свої земні проблеми. Це цікаве і динамічне життя зі своїми правилами та законами, це яскраве життя. Але не моє. Не моє, матусю.
Цілую ніжно, обіймаю гаряче, твоя Надійка».


Холодний, сірий, понурий… Саме таким був зимовий ранок того дня, дня, коли розпочалася моя практика. Сніжинки повільно спускалися з сірого неба і важко приземлялися на землю. Через хмари відчайдушно намагалися пробитися промені сонця. Місто дихало ранковою кавою і байдужістю його жителів, які в звичній манері кудись поспішали.
Я дібрався до місця призначення у тісній маршрутці. Виходячи з неї, завжди відчуваю себе шпротом, якого дістали з консерви, щільно набитої такими ж шпротами…
Переступивши поріг, я одразу зрозумів, що це не звичайна школа. Охоронець сидів, дивлячись у своєму моніторі на зображення з камер відеоспостереження. «Безпека – це добре, але додатковий тиск від погляду зверху під час проведення уроків не піде мені на користь», – подумав я. Зустріч із директором і водночас керівником практики виявилася досить приємною. Хто б міг подумати, їй успішно вдається поєднувати виконання обов’язків директора і вчителя з декількох предметів. Нечасто таке побачиш. Офіцер, що воює пліч-о-пліч зі своїми товаришами, завжди кращий від того, що сховався десь у глибокому тилу і, сидячи з поважною гримасою в своєму штабі, просто віддає накази солдатам, до яких він ставиться, як до пішаків…
Ознайомившись із місцем, де мені потрібно було «проходити службу», його правилами, уставом, наявним спорядженням, озброєнням і, зрештою, з особистим складом, я відправився до свого взводу, командиром якого мене призначили на місяць. Спостереження за стосунками між ними та їхнім головним командувачем виявилися досить дивними. Взвод не поводив себе як зазвичай, відчуваючи присутність нової людини за спинами, їхні погляди наштовхували мене на досить різні думки, але я намагався не реагувати, а просто занотовував на листку та в своїй голові помічені особливості місцевого контингенту. Ось-ось я наближався до набуття нових для мене повноважень, які через місяць я повинен був скласти назад із гордістю й осмисленням того, що я вже не та людина, якою був до прибуття сюди. Так і сталося: отримання безцінного «бойового» досвіду змінило мене в кращий бік…
Той місяць, що я провів із класом, був багатим на різні емоції, але більшість із них були позитивними. Не покидало відчуття, ніби всіх присутніх тут я вже знаю декілька років… Та чи було подібне відчуття в дітей? Хто зна…. Хто зна…
Можливо, ми взагалі живемо в симуляції, весь світ створений нашою фантазією і в реальності цього всього не існує. А що ж таке реальність? Усі емоції і досвід, що ми отримали під час практики, – це реальність чи чергова фантазія в нашому особистому світі?
Я відчував, я жив кожною хвилиною практики у школі…
Та хто я такий, щоб говорити такі нелогічні, важкі і незрозумілі фрази, складаючи їх у ще більше незрозумілі речення, із яких, зрештою, вийде ось цей, м’яко кажучи, дивний твір.
Я просто людина, яка хотіла гарно розповісти про свою подорож у світ учителювання, але, як завжди, зіпсував це своєю хворою і водночас творчою фантазією, що переливається через краї здорового глузду і скоро виллється на мене та того, хто наважиться це читати.
На цьому моменті навіть можна забути, що цей текст повинен був бути творчою розповіддю про педагогічну практику в школі, чи не так? Та хіба тебе, читачу, це ще цікавить? Якщо ви змогли дочитати мій психоделічний твір, що писався не під дією речовин, до цього місця, тобто до його кінця, то я вас вітаю і хочу подякувати від щирого серця за те, що ви витратили декілька хвилин свого життя на цей, скромно кажучи, «шедевр».
© 2020 Кафедра слов’янської філології ХНУ